Ми поспішаємо жити і не поспішаємо розуміти людей, несхожих на нас. Ми працюємо у шаленому ритмі, не дозволяючи собі зупинитися. Бо зупинки – то завжди випробування, як і довгі шляхи, які людина неодмінно має пройти. Одні сягають декількох десятків кілометрів, інші – декількох сотень, як от шлях святого Якова.
Авторка впускає читача у свої переживання. Вона ділиться із нам світлими і сумними дитячими спогадами, сокровенними молитвами, розмовами з рідними та паломниками, цінними спостереженнями. Це дуже зближує цікавого пізнавача з розповідачем і водночас надихає пройти свій шлях, узявши в подорож лише невеликий наплічник і трохи «важких» думок.

У продовженні роману «Інші пів’яблука» сюжет закручується навколо випадково знайденого дерев’яного яблука Іоана Пінзеля (чи не Пінзеля). Відтак, чотири подруги-львів’янки намагаються з’ясувати, чи справді воно може належати галицькому скульптору, який жив і творив у XVIII ст. Дівчата занурюються в історію, паралельно намагаючись розібратися зі своїм особистим життям.
Тому читачеві доводиться спостерігати за їхньою особистісною трансформацією, збираючи у різних розділах обох романів інформацію про Пінзеля.
Інколи міцна дружба дівчат опиняється під загрозою: малі діти, сімейні чвари, нові дизайнерські проекти, робота над книгою – усе це забирає багато часу та сил. Дружні розмови під кодовою назвою «фіалки щосереди» заміняють телефонні розмови, і коли здається, що все втрачено, старе добре яблуко знову об’єднує чотирьох подруг.

У романі події розгортаються у трьох часових проміжках. Окрім 60-х років, коли відбувалися зйомки «Тіней забутих предків», паралельно існує світ лісових духів.
Таким чином, Марічка Крижанівська телепортує нас у прадавні часи, розповідаючи нову історію кохання Марічки та Івана із повісті Михайла Коцюбинського. В оновленій версії з’являється третій зайвий, а смерть Марічки Гутенюк трактується не як прикра випадковість, а як зумисний злочин.

Також є і третій часовий проміжок – сучасність, тісно пов’язана із прадавніми часами та 60-тими роками. Власне, цей третій світ змушує нас замислитися над питаннями: що таке прощення і спокута, на що здатна любов і чи може людина змінитися?

Є складні книги, читання яких вимагає певних зусиль і підготовки. Саме такими є «Бесіди п(р)одумки Андрія Содомори. Спочатку здається, що читати короткі речення-роздуми буде значно легше, аніж суцільний художній текст, але це не так. Особливо, якщо кожне наступне речення – це ніби маленький пазл великої картини Всесвіту, яку вдасться скласти лише тому, хто дійде до кінця.
Роздумуючи над плинністю часу, важливістю сказаного, почутого і втраченого, пошуком власних берегів, Андрій Содомора нагадує читачеві, що люди невічні. Але є щось таке, що непідвладне часу – це слова, творчість, віра, любов.
Тому людина мусить іти проти часової течії, «проти хвилин, років, віків, щоб бути разом – у єдиному, нічим не помежованому духовному просторі».
Ця книга змушує міркувати над сенсом нашого земного існування (і не лише), спрощувати складне, цінувати просте і рухатися до мети. Адже для того, аби знайти бодай якусь знахідку, треба йти.

Книга «Нестримна сила води» – це дев’ять урбаністичних історій, у яких люди зачаровуються містами і розчаровуються у них, намагаються врятувати їх од осучаснення або свідомо перелаштовують на новий лад. А все тому, що «істина у кожного своя – індивідуальна» і «не може бути ідеального порядку». Нема ідеальних міст, як і нема ідеальних людей.
Однак герої Маркіяна Прохаська не лише шукають і будують свої міста, вони роздумують над важливими і вічними питаннями, як от: що потрібно людині для щастя, чи можна вийти за межі умовних рамок земного існування, як багато важать наші слова, що таке краса, реальність, правда, істина тощо.
«Нестримна сила води» – це книга, яку треба «пити» неспішно, маленькими ковточками, перечитуючи окремі рядки декілька разів, вступаючи у дискусії із героями, автором і самим собою. Бо так важливо знайти своє кольорове, задумане, допитливе, рідне місто-лабіринт, у якому буде не страшно загубитися.