Меню Закрити

Альона Воскобойник народилася 22 січня 1976 року в м.Костопіль на Рівненщині. Була первістком у зовсім молодих батьків-студентів, з якими на другому місяці життя і попрямувала жити у столицю, де тато здобував освіту, а мама почала працювати медсестрою у дитячому садочку, щоб бути поруч з донечкою.

Після закінчення Київського університету, батька направили на роботу у тодішній Кузнецовськ. Там Альона вже пішла до школи, яку успішно закінчила з срібною медаллю.

Дитинство майбутньої поетки тісно повʼязане ще з одним куточком Рівненщини — селищем Зарічне, де жила її бабуся, яка приділяла дівчинці багато уваги, дарувала щиру любов, компенсувала нестачу тепла у батьківській сімʼї. Батьки Альони піся одинадцяти непростих років шлюбу розлучилися і побудували нові сімʼї .

Вищу економічну освіту Альона здобувала в Рівненській академії водного господарства, але після заміжжя і народження сина, а згодом і другого, перевелася в Європейський університет, одна з філій якого була розташована у рідному місті. Пізніше народилася й донька.
Працювала в міський Раді секретарем, але після декрету звільнилася і поринула у сімейній бізнес (відкрили з чоловіком кафе, через де-кілька років ще одне).

Не зважаючи на масу обовʼязків, жінка завжди любила літературу і поезію, багато читала. Вірші їй приходили з дитинства.
Жила і навчалася Альона в російськомовному середовищі, певно тому й перші твори писала на російській. Хоча небезпідставно відносить себе до білінгвів, вважає українську мову рідною і наразі пише українською.

Воскобойник Альона з 2013 року являється членом мистецької асоціації «Мак»

Є активним учасником Клубу Анонімних Авторів м.Вараш, де у творчому колі щочетверга в бібліотеці лунають розмови про книги, римуються нові рядки, народжуються ідеї майбутніх історій.

Видала дві збірки віршів “Жизнь в тетрадке” (Рівне 2014р) та “Год без зимы” (Рівне 2015р.)
Наразі готує до друку третю, україномовну, збірку.

∗ ∗ ∗

Ти чуєш голос? 
Ти чуєш голос вітру —
поміж листя?
І голос неба —
в грозах дощових?
А в тихім скрипі рідної колиски
ти чуєш голос перших днів своїх?

Ти чуєш,
як шепоче в мушлі море?
Як палицями
стукотять літа?
Ти чуєш, як руді вологі зорі
горланять звучним альтом когута?

Ти чуєш голос сонця —
в капотінні?
І стогін трав —
у шурхоті коси?
Дитячі невгамовні голосіння —
це нашого кохання голоси.

Ти чуєш,
як говорить з літом злива?
Як із життям жартує буревій?
І як притихло щастя полохливе? —
Так само, як стихає голос мій.

∗ ∗ ∗

Сокіл
Око небесне — зирк,
а у куточку ока
у далечінь летить
мій сизокрилий сокіл.
Сльози мої рясні
впали на листя глоду,
і відтепер в мені
шурхоти трав болотних,
шепіт понурих верб,
дріж комашиних роїв,
ляпання дощове,
охи вільхи старої,
блискітки бурштинів
з вогких стволів ялини,
бо відтепер в мені
бʼється крилом дитина.

∗ ∗ ∗

Яблука 
Золотаве яйце принесла на світанку зоря,
заливаючи сяйвом засніжену шкірочку яблук.
Два останніх тримались за темне безлисте гілля,
ніби білоголовий пухляк і малиновий зяблик.

Пахла теплим вапном перегріта за вечір стіна,
пахла постіль крохмалем, периною й трішечки хмизом.
Ясна зоряна ніч піднесла повний місяць — ось, на!
не зашторюй вікно, не вимучуй різного карнизу.

Я лежала і бабця зі мною — читала, чи ні?
Памятаю лиш груди і руки у шорстких мозолях,
і невидиме світло, прізначене тільки мені,
ніби краплі рожевих гвоздик затремтіли на полі.

Ми про щось говорили: байдужої повні курча
і велика куріпка, що в сонця позичила серце,
а вогонь за стіною все більше і більше тріщав,
присипляв, ніби ранок ніколи сюди не вернеться

День оцей волочився за мною і тихо зачах,
мов журливі свята і заквітчані будні.
Памятаю лише як останній осінній пухляк
і малиновий зяблик лежали при ліжку на тумбі.