Сучасні українські книжки, які стали культовими
Рекреації, Юрій Андрухович. (1992)
Доказ того, що нова література в Україні почалася не з книжки, а з журнальної публікації. Перший номер журналу «Сучасність» за січень 1992 року, де надрукували «Рекреації» – перший зразок великої прози Юрія Андруховича (до того відомий як поет, автор циклу «армійських» оповідань та учасник поетичної групи «Бу-Ба-Бу») швидко став бібліографічною рідкістю. Його крали з бібліотек, з нього робили ксерокопії на рідкісних тоді копіювальних машинах. Історія про друзів-поетів, котрі їдуть на мистецький фестиваль у карпатську глибинку, де пиячать, матюкаються й взагалі поводяться не так, як прийнято в порядному товаристві, набула культового статусу. Але публікація образила кращі почуття спонсорів із діаспори.
Польові дослідження з українського сексу, Оксана Забужко. (1996)
Перший прозовий твір поетеси й філософа Оксани Забужко, розділи якого друкувалися в газеті «На екранах України». Книжка кишенькового формату зі словом «секс» у назві насправді не переспів «Кама-сутри», а навпаки – про відсутність її, як і традиційного сексу, в житті освіченої українки.
Роман перевидавався десять разів, став не лише візиткою авторки, а й своєрідним маніфестом жіночого визвольного руху в Україні.
«Герой нашого часу», Лесь Подерв`янський. (2000)
П`єси Подерв`янського – найцитованіші в колах утаємничених і до виходу їх у вигляді книги. Тепер можна цитувати не з пам`яті, а з писаного. До того ж ненормативна лексика без крапочок. А саме вона, вжита всякий раз влучно, як характеристика не лише персонажа, а й середовища та доби, стає фішкою драматичних творів. Котрі насправді виконані в манері театру абсурду Ежена Іонеско. Цього, як і перенесення моделей античного театру на радянську й пострадянську реальність, не всякий помічає.
Солодка Даруся, Марія Матіос (2004)
Поки єдиний випадок, коли найвищою державної нагородою – Національною Шевченківською премією – відзначений роман, справді популярний серед читачів. Головну героїню, душевно хвору Дарусю, постійно мучить головний біль. Її бояться люди, і причини треба шукати в дитинстві та юності героїні, які припали на період Другої світової. Над скаліченими більшовиками долями плачуть, не соромлячись, усі читачі, точніше – читачки. Не ховає сліз і головний читач – тодішній президент України Віктор Ющенко.
Село не люди, Люко Дашвар. (2007)
Перша книга журналіста й кінодраматурга Ірини Чернової, яка взяла собі псевдонім Люко Дашвар. Це – традиції народного роману, написаного до того ж невибагливою, без філологічних кучерів мовою. Головна героїня роману Катерина — молоде дівча, яке своїм коханням наразилося на сільський самосуд, від чого була змушена втекти до міста. Там її принижують, гвалтують, і врешті дівчина повертається в село, щоб стати місцевою відункою. Дашвар – золота жила для видавця, дебютний роман розійшовся тиражем у 40 тисяч, кожен наступний тримає планку.
Чорний ворон, Василь Шкляр. (2009)
Найтиражніший роман за весь час Незалежності. Цьому сприяв скандал – звинувачення автора в антисемітизмі та ксенофобії. Причому – через півтора року після першого виходу відразу в двох видавництвах. Роман про героїв Холодноярського повстання звинувачує одіозний міністр освіти Дмитро Табачник, записний українофоб та неприхований прихильник «русского мира». «Чорного ворона» номінують на Шевченківську премію – Шкляр відмовляється, поки Табачник на посаді. Народна популярність зашкалює. Роман читають ті, хто ніколи раніше не читав українською. В його основу покладено історичні документи, зокрема, з розсекречених архівів КДБ. Робота над романом тривала майже 13 років.
Ворошиловград, Сергій Жадан. (2010)
Етапний роман автора, котрий на момент його написання вже сам по собі формував порядок денний в українському літературно-мистецькому житті. Книга року ВВС цей роман Жадана визнає кращим за десять років існування конкурсу. У анотації видавництва сказано, що роман «Ворошиловград» — твір жорсткий, меланхолійний та реалістичний.
Записки українського самашедшего, Ліна Костенко. (2010)
Перший прозовий твір живого класика української поезії та взагалі – перша книга, написана нею за двадцять років. Працюючи над романом довго, Костенко від імені 35-річного програміста (хоча правильно називати героя системним адміністратором) показує життя українського суспільства від часів Кучми до «помаранчевої революції». Рефлексії авторки сприймаються не всіма, роман критикують частіше, ніж хвалять, при цьому за два місяці розходиться 80 тисяч примірників і чи не вперше україномовного автора «піратять».